Дмитрий Быков (интервью) // «Фокус», 14 августа 2021 года

— Намедни ты обмолвился, что готов рассказать мне всю правду про секс.

— Один из моих любимых анекдотов: пожилая пара смотрит порнуху, мужу надоело, а жена просит: «Давай подождём до конца, может, они всё-таки поженятся». Так вот, тот интерес, с которым мы смотрим и читаем про любовь, для меня совершенно непостижим. В принципе, мы знаем, чем всё кончится, диапазон финалов невелик: в конце концов, все умерли. Но почему-то именно любовные коллизии нас живейшим образом занимают. То ли мы хотим проверить, так ли всё у нас. То ли действительно сложное сочетание любви и ненависти, брезгливости и восхищения, которые складываются в семейной жизни, остаётся для нас привлекательным коктейлем. История обнаружила свою нищету, отсутствие прогресса и всё такое, а любовь всё никак не обнаружит. Этот аттрактант продолжает всех занимать. Потому следующий роман я буду писать о любви, правда, очень нестандартной — о любви двух ипостасей одной личности друг к другу. Точнее, о любви двух субличностей в процессе multiple disorder, расстройства множественной личности.

— Любовь к самому себе — самое надёжное чувство.

— Как говорил Андрей Кнышев, «любовь к себе — роман на всю жизнь». Если угодно, книга будет об этом. Я вообще считаю, что концепция личности как монолита в наше время терпит крах.

— Это сейчас было про секс?

— Про причины вечного к нему интереса. Пастернак утверждал, что нет ничего более возвышенного, чем движения, приводящие к деторождению, но, честно говоря, мне они кажутся довольно-таки примитивными. Тем не менее они вечно нам интересны. Более того, это как бы модель познания в целом. Так что последней темой, которая будет меня волновать, останется любовь и вот эти движения.

— Ладно, если не о сексе, давай о любви. Катя, если не ошибаюсь, твоя третья жена. Сколько лет вы уже вместе?

— Пять.

— Один Бегбедер говорил, что любовь живет три года.

— Может, у Бегбедера она так и живёт, но здесь нет никаких универсальных правил. Например, одни считают, что надо непременно жениться на женщине других занятий — чтобы было интересно. У меня есть такой опыт, со своей первой женой я до сих пор очень дружу, хотя в её диссертации понимал только слова «отсюда следует». Сейчас она уже доктор наук, знаменитый вирусолог. А другие жены были, как и я, филологи. Так что единого правила нет. Одно правило гласит, что ни в коем случае нельзя жить с ровесницей, а другое — что надо только с ровесницей, и оба они могут оказаться верными. Я всё пытаюсь вычислить, в чём состоит Катькина привлекательность для меня, благодаря которой она заняла все мои валентности. Думаю, что в наибольшей степени это быстрота реакции, активная жизненная позиция и колоссальная доброта, которую я никогда раньше не встречал. Мы вчера были в киевском зоопарке, показывали Шервуду слона. Слон там одинокий, без самки — то ли денег на неё нет, то ли другие какие проблемы. И вот Катька пошла в дирекцию разбираться, почему слон выглядит несчастным. Нельзя ли как-то ему помочь, что-то пожертвовать.

— Отличается ли отцовство в пятьдесят с лишним от отцовства в тридцать?

— Абсолютно ничем. И вообще, возраст — вопрос личного выбора. Я точно знаю, что меня определяют не цифры и не физиология. Сейчас я во многих отношениях моложе, чем в 25. Тогда я не мог себе позволить заниматься чем хочу, а сейчас могу. В 25 человек гораздо больше зависит от мнения окружающих, от профессиональных обязательств и т.д. Я теперь более свободен в выборе стратегии поведения.

— Говорят, при въезде в Украину пограничники продержали тебя с семьёй три часа, и вышел скандал.

— Не было никакого скандала. Я не хочу подражать Бродскому, который говорил: «Что там я — вот старик, арестованный за мешок картошки…» Но там ещё стояла сотня индусов и ребёнок с ДЦП, и их держали точно так же, как меня. Главное, я не мог понять, чем они там все время занимаются. Они туда-сюда ходили, что-то выясняли и только имитировали деятельность, хотя пробить человека по базе можно за пару минут. Может, всё это повышает престижность въезда в Украину, не знаю. Я об этом давно уже не думаю. Если концентрироваться на таких вещах, моя жизнь в России превратится в непрерывную рефлексию по поводу непрерывных унижений. Недавно, чтобы отдать справку о том, что моя мать выписана из квартиры по причине смерти,— просто отдать справку нотариусу!— нам пришлось ждать час, пока нотариус соизволит её взять. А подшил он её за полминуты.

— Мне кажется, бюрократия — не самая страшная беда, которая происходит в России, в частности с тобой. По-моему, ты избегаешь говорить о своём отравлении, сперва даже его отрицал.

— Нет, не так. Я говорил, что это, безусловно, отравление, но не утверждал, что меня кто-то отравил. Да, я предпочитаю не фиксироваться на этой теме, хотя, уверяю тебя, там я увидел много интересного, и это относится к числу довольно приятных воспоминаний. Как большинство людей, побывавших там или около там, я успокоился насчёт многих личных вопросов. Объяснить это одними только веществами невозможно, я видел много того, чего не могли бы мне внушить никакие вещества.

— Меня всё-таки интересует не потусторонний мир, а этот. Ты согласен с выводами Bellingcat?

— А как я могу быть с ними не согласен? Не стану же я утверждать, что те люди, которые со мной летали, на самом деле со мной не летали! Мне очень приятно, что есть это расследование, что тех, кто тогда писал, мол, Быков опился и обожрался, ткнули носом в правду.

— В соцсетях недоумевают: кому нужен этот Быков, зачем его было травить?

— Я думаю, они тупо идут по списку Координационного совета российской оппозиции. Практически все члены КС были либо отравлены, либо выдавлены за рубеж. Хотя некоторые выдавленные за рубеж разоблачают российские власти и там, и тогда их, как Владимира Кара-Мурзу, травят по прибытии в Россию.

— Вынужден ли ты из-за всего этого прибегать к самоцензуре?

— Не то чтобы вынужден, но, как сказал Набоков в «Приглашении на казнь», «всадник не отвечает за дрожь коня». Я неконтролируемо — возможно, в силу осторожности, личной трусости, нежелания оставлять сиротой малолетнего ребёнка — ограничиваю себя в некоторых высказываниях. Ещё мне не хочется подставляться, устраивать лишнюю драку. Например, мне очень любопытна связь между победой в Великой Отечественной войне и кампанией против космополитов, но я стараюсь говорить об этом крайне аккуратно, чтобы победа в этом контексте не упоминалась вообще.

— Что тебя так привлекает в Украине? Ты ведь приезжаешь сюда практически каждый год.

— Прежде всего я люблю Одессу. Связи мои с ней не исчерпываются литературой, у этого города особая аура, там есть Чёрное море, там хорошо работается, у меня там много друзей. Во-вторых, в Украине живёт огромная часть моих читателей. Сегодня в супермаркете школьник, слушатель моих лекций, неожиданно на меня напрыгнул, это было безумно приятно. И хотя Катя утверждает, что платит всем этим людям, я знаю, что столько денег у неё нет.

— Ты уже осознал, что, несмотря на свою любовь к Украине, для некоторой части украинского общества ты безусловный враг?

— Никаких иллюзий я на эту тему не питаю. Для правоконсервативных израильтян я ещё больший враг, а уж какой я враг для россиян подобной ориентации, страшно даже подумать. Меня не любят никакие националисты, и с этим ничего не поделать. Чтобы их утешить, скажу, что и сам с годами нахожу в национализме всё меньше хорошего. Принципиальной разницы между национализмом и нацизмом я не обнаруживаю. Конечно, национализм — палка о двух концах, он несёт определённые преференции: патриотизм, солидаризм — всё что угодно. Но в какой-то момент всё хорошее начинает переходить в свою противоположность, в частности в поиски врага. Дело в том, что, вспоминая о своей национальности, немедленно вспоминаешь и о чужой, а это большая мина под общество. Когда в 2003 году мы делали газету «Консерватор», я считал, что националисты бывают умными. Сейчас я понимаю, что нет, не бывают. Это болезнь.

— Как ты относишься к принципу коллективной вины?

— Коллективная вина имеет место там, где есть национальный монолит. Не может быть коллективной вины у такой пёстрой страны, как нынешняя Россия. Любую власть и любую агрессию в ней поддерживают процентов 10–15. Большинство абсолютно инертно. Фашизация предполагает массовую ионизацию; большая часть общества должна быть уверена, что Украина — источник мирового зла и т.д. В России такого консенсуса не наблюдается. Я верю в коллективную вину немцев в 1940-е, и то был значительный процент людей, являвшихся оправданием нации, как, например, Томас Манн. Думаю, и сейчас многие россияне, в частности я, много делают для того, чтобы Россия ассоциировалась не только с путинизмом. Поэтому в целом я против всего коллективного, в том числе коллективной вины. Подобные взгляды — следствие посттравматического синдрома.

— Тебе задавали вопрос: «Чей Крым?»

— Мне таких вопросов здесь почему-то не задают — наверное, знают, что услышат. Как вообще можно отвечать на этот вопрос? Сказать: «Крым наш» — глупо, сказать: «Крым ваш» — льстиво, сказать: «Крым мой», как говорит Мария Васильевна Розанова,— это не ответ. Это вопрос в духе «перестали ли вы уже пить коньяк по утрам?», ответа на него быть не может. Подобные вопросы задают не для того, чтобы получить ответ, а для того, чтобы понять, за что можно травить отвечающего.

— Твой последний роман «Истребитель» одни сочли очередной клеветой на советский строй, а другие — очередным его оправданием.

— Значит, хороший роман получился. В своё время была пародия на «Орфографию», там мой герой Ять шёл по улице, в него слева кидали огрызки, справа кидали огрызки, и Ять благодаря этому понимал, что идёт в правильном направлении.

— В глазах условных либералов твой главный порок — симпатия к СССР. Он тебе действительно нравится?

— Ну какая симпатия может быть к СССР? Это антипатия к нынешней России. Да, я говорю, что тогда во многих отношениях было лучше, что существовали некие правила и консенсусы, что общество было гораздо более резистентно к нацизму и к любого рода пропаганде, что телевизор априори считался рупором лжи. Сейчас ситуация гораздо хуже. На протяжении 1990-х в России уничтожалась интеллигенция, я тогда писал об этом в «Огоньке», в статье «Геноцид». Ещё у меня была статья «Прощай, шпана преображенская», которую никто не напечатал. Там я говорил о том, что интеллигенция в России была преображённой шпаной — в третьем поколении это те, кто к комиссарам уже никакого отношения не имел. Это были неплохие люди, я среди них вырос — я ведь и сам интеллигент во втором поколении. Я воспитывался на кухне у матери, а бывали на этой кухне очень разные люди. Были православные диссиденты — журнал Московской Патриархии я впервые увидел в семилетнем возрасте. Были те, кто выпускал «Хронику текущих событий», самиздат в доме не переводился. Эта прослойка была шире, чем сейчас, поэтому у Советского Союза были пути развития. А у сегодняшней России я их не вижу.

— Кто из русских писателей, на твой взгляд, лучше всего изобразил нынешнюю Россию?

— Пока никто, потому что существует табу на обсуждение некоторых вопросов. Но если брать именно состояние, а не осмысление, то, наверное, Алексей Сальников в романе «Петровы в гриппе». То, что Петровы сейчас в гриппе и даже в ковиде, совершенно очевидно. Изобразил он — не осмыслил пока никто. Лично я этим заниматься не буду — незачем осмысливать давно предсказанный тупик. В принципе, я всё описал в «ЖД», ещё в 2005 году. Прошло 16 лет — и всё сбылось: роман оказался не антиутопией, а в некотором смысле ползучим реализмом.

— Представь себя пророком. Какой ты видишь Россию лет через двадцать?

— Я вижу примерно семидесятые годы XIX века, то есть массовое разочарование в очередных реформах, бурный подъем молодёжного движения, идущего по пути отнюдь не мирных преобразований, огромное количество разочарованной интеллигенции и страстное ожидание перемен столь радикальных, что оттепель покажется детской игрой. Условно говоря, это разочарование в очередном косметическом ремонте. Есть другой вариант, которому я дал бы процентов двадцать. Это кратковременная диктатура радикальных националистов, этакий протофашизм или даже фашизм, который довольно быстро падёт, но успеет нанести стране такие травмы, от которых она уже не оправится.

— А что будет с Украиной?

— Либо это будет типичная восточноевропейская страна в статусе примерно Польши, тоже в вечной борьбе и неустроенности, в постоянном колебании между ностальгией и прогрессом, либо её не будет. Конечно, я бы очень хотел сказать, что это будет лидер Европы и всё такое, но что для этого должно произойти с Европой, боюсь даже думать.

— Что тебе в себе приходится преодолевать?

— Мнительность. Ипохондрию. Мне даны — я надеюсь, Богом — все нравственные ориентиры, я знаю, что хорошо, что плохо. При этом сомневаюсь и боюсь, подозреваю в себе нравственные несовершенства и неизлечимые болезни. Вспоминается анекдот про альпиниста, который, уцепившись за кустик, висит над пропастью и взывает к Богу. Тот ему с небес: «Я тут, с тобой, отпускай руки!» Альпинист на это: «Эй, там кто-нибудь ещё есть?» В общем, надо бы отпустить руки, но я пока не готов.

— Как же ты справляешься со страхом смерти?

— Никакой смерти нет, я это знал и до отравления. Достаточно глубокая рефлексия свидетельствует о том, что наше «я» исчезнуть не может, нам потом покажут, что там с ним происходит. Я там буду, пожалуй, книгой на полке: взяли — заговорил, остальное время в полусне. Что касается страха болезни, то это, как и возраст, вопрос личного выбора. Если ты занят чем-то очень важным, Господь тебе даст всё необходимое. У меня не написаны три очень важных книги. Пока я их не напишу, со мной ничего не случится.

— Напередодні ти обмовився, що готовий розповісти мені всю правду про секс.

— Один з моїх улюблених анекдотів: літня пара дивиться порнуху, чоловікові набридло, а дружина просить: «Давай почекаємо до кінця, може, вони все-таки одружаться». Так ось, той інтерес, із яким ми дивимося та читаємо про любов, для мене абсолютно незбагненний. У принципі, ми знаємо, чим все скінчиться, діапазон фіналів невеликий: у кінці кінців, всі померли. Але чомусь саме любовні колізії нас надзвичайно жваво цікавлять. Чи то ми хочемо перевірити, чи так усе в нас. Чи то справді складне поєднання любові та ненависті, огиди та захоплення, які складаються у сімейному житті, залишається для нас привабливим коктейлем. Історія виявила свою убогість, відсутність прогресу та все таке, а любов все ніяк не виявить. Цей атрактант продовжує всіх займати. Тому наступний роман я буду писати про любов, правда, дуже нестандартну — про любов двох іпостасей однієї особистості один до одного. Точніше, про любов двох субособистостей в процесі multiple disorder, розлади множинної особистості.

— Любов до самого себе — найнадійніше почуття.

— Як казав Андрій Книшов, «любов до себе — роман на все життя». Якщо завгодно, книга буде про це. Я взагалі вважаю, що концепція особистості як моноліту в наш час зазнає краху.

— Це зараз було про секс?

— Про причини вічного до нього інтересу. Пастернак стверджував, що немає нічого більш піднесеного, ніж рухи, що призводять до дітородіння, але, чесно кажучи, мені вони здаються досить-таки примітивними. Проте вони вічно нам цікаві. Більш того, це як би модель пізнання в цілому. Так що останньою темою, яка буде мене хвилювати, залишиться любов і ось ці рухи.

— Гаразд, якщо не про секс, давай про любов. Катя, якщо не помиляюся, твоя третя дружина. Скільки років ви вже разом?

— П'ять.

— Один Бегбедер говорив, що любов живе три роки.

— Може, у Бегбедера вона так і живе, але тут немає ніяких універсальних правил. Наприклад, одні вважають, що треба неодмінно одружитися з жінкою інших занять — щоб було цікаво. У мене є такий досвід, зі своєю першою дружиною я до сих пір дуже дружу, хоча в її дисертації розумів тільки слова «це означає». Зараз вона вже докторка наук, знаменитий вірусолог. А інші дружини були, як і я, філологи. Так що єдиного правила немає. Одне правило говорить, що ні в якому разі не можна жити з ровесницею, а інше — що треба тільки з ровесницею, і обидва вони можуть виявитися правильними. Я все намагаюся вирахувати, у чому полягає Катькина привабливість для мене, завдяки якій вона зайняла всі мої валентності. Думаю, що в найбільшій мірі це швидкість реакції, активна життєва позиція та колосальна доброта, яку я ніколи раніше не зустрічав. Ми вчора були в київському зоопарку, показували Шервуду слона. Слон там самотній, без самки — чи то грошей на неї немає, чи то інші якісь проблеми. І ось Катька пішла в дирекцію розбиратися, чому слон виглядає нещасним. Чи не можна якось йому допомогти, щось пожертвувати.

— Чи відрізняється батьківство в п'ятдесят із гаком від батьківства в тридцять?

— Абсолютно нічим. І взагалі, вік — питання особистого вибору. Я точно знаю, що мене визначають не цифри і не фізіологія. Зараз я в багатьох відношеннях молодший, ніж у 25. Тоді я не міг собі дозволити займатися чим хочу, а зараз можу. У 25 чоловік набагато більше залежить від думки оточення, від професійних зобов'язань і т. д. Я тепер більш вільний у виборі стратегії поведінки.

— Кажуть, при в'їзді в Україну прикордонники протримали тебе з сім'єю три години і вийшов скандал.

— Не було ніякого скандалу. Я не хочу наслідувати Бродського, який говорив: «Що там я — ось старий, заарештований за мішок картоплі …» Але там ще стояла сотня індусів і дитина з ДЦП, і їх тримали точно так же, як мене. Головне, я не міг зрозуміти, чому вони там весь час займаються. Вони туди-сюди ходили, щось з'ясовували й тільки імітували діяльність, хоча пробити людину по базі можна за пару хвилин. Може, все це підвищує престижність в'їзду в Україну, не знаю. Я про це давно вже не думаю. Якщо концентруватися на таких речах, моє життя в Росії перетвориться на безперервну рефлексію з приводу безперервних принижень. Нещодавно, щоб віддати довідку про те, що моя мати виписана з квартири через смерть, — просто віддати довідку нотаріусу! — нам довелося чекати годину, поки нотаріус зволить її взяти. А підшив він її за півхвилини.

— Мені здається, бюрократія — не найстрашніша біда, яка відбувається в Росії, зокрема з тобою. По-моєму, ти уникаєш говорити про своє отруєння, спершу навіть його заперечував.

— Ні, не так. Я говорив, що це, безумовно, отруєння, але не стверджував, що мене хтось отруїв. Так, я вважаю за краще не фіксуватися на цій темі, хоча, запевняю тебе, там я побачив багато цікавого, і це відноситься до числа досить приємних спогадів. Як більшість людей, які побували там або близько там, я заспокоївся щодо багатьох особистих питань. Пояснити це одними тільки речовинами неможливо, я бачив багато того, чого не могли б мені вселити ніякі речовини.

— Мене все-таки цікавить не потойбічний світ, а цей. Ти згоден із висновками Bellingcat?

— А як я можу бути з ними не згоден? Не стану ж я стверджувати, що ті люди, які зі мною літали, насправді зі мною не літали! Мені дуже приємно, що є це розслідування, що тих, хто тоді писав, мовляв, Биков обпився й обжерся, ткнули носом у правду.

— У соцмережах дивуються: кому потрібен цей Биков, навіщо його було труїти?

— Я думаю, вони тупо йдуть за списком Координаційної ради російської опозиції. Практично всі члени КС були або отруєні, або видавлені за кордон. Хоча деякі видавлені за кордон викривають російську владу і там, і тоді їх, як Володимира Кара-Мурзу, труять після прибуття в Росію.

— Змушений ти через усе це вдаватися до самоцензури?

— Не те щоб змушений, але, як сказав Набоков у «Запрошенні на страту», «вершник не відповідає за тремтіння коня». Я неконтрольовано — можливо, в силу обережності, особистого боягузтва, небажання залишати сиротою малолітню дитину — обмежую себе в деяких висловлюваннях. Ще мені не хочеться підставлятися, влаштовувати зайву бійку. Наприклад, мені дуже цікавий зв'язок між перемогою у Великій Вітчизняній війні та кампанією проти космополітів, але я намагаюся говорити про це вкрай акуратно, щоб перемога в цьому контексті не згадувалася взагалі.

— Що тебе так приваблює в Україні? Ти ж приїжджаєш сюди практично щороку.

— Перш за все я люблю Одесу. Зв'язки мої з нею не вичерпуються літературою, у цього міста особлива аура, там є Чорне море, там добре працюється, у мене там багато друзів. По-друге, в Україні живе величезна частина моїх читачів. Сьогодні в супермаркеті школяр, слухач моїх лекцій, несподівано на мене настрибнув, це було дуже приємно. І хоча Катя стверджує, що платить усім цим людям, я знаю, що стільки грошей у неї немає.

— Ти вже усвідомив, що, незважаючи на свою любов до України, для деякої частини українського суспільства ти безумовний ворог?

— Ніяких ілюзій я на цю тему не маю. Для правоконсервативних ізраїльтян я ще більший ворог, а вже який я ворог для росіян подібної орієнтації, страшно навіть подумати. Мене не люблять ніякі націоналісти, і з цим нічого не поробиш. Щоб їх утішити, скажу, що й сам з роками знаходжу в націоналізмі все менше хорошого. Принципової різниці між націоналізмом і нацизмом я не виявляю. Звичайно, націоналізм — палиця з двома кінцями, він несе певні преференції: патріотизм, солідаризм — усе що завгодно. Але в якийсь момент все хороше починає переходити в свою протилежність, зокрема в пошуки ворога. Справа в тому, що, згадуючи про свою національність, негайно згадуєш і про чужу, а це велика міна під суспільство. Коли в 2003 році ми робили газету «Консерватор», я вважав, що націоналісти бувають розумними. Зараз я розумію, що ні, не бувають. Це хвороба.

— Як ти ставишся до принципу колективної провини?

— Колективна вина має місце там, де є національний моноліт. Не може бути колективної провини в такої строкатої країни, як нинішня Росія. Будь-яку владу та будь-яку агресію в ній підтримують відсотків 10-15. Більшість абсолютно інертна. Фашизація передбачає масову іонізацію; велика частина суспільства повинна бути впевнена, що Україна — джерело світового зла і т. д. У Росії такого консенсусу не спостерігається. Я вірю в колективну провину німців у 1940-і, і то був значний відсоток людей, які були виправданням нації, як, наприклад, Томас Манн. Думаю, і зараз багато росіян, зокрема я, багато роблять для того, щоб Росія асоціювалася не тільки з путінізмом. Тому в цілому я проти всього колективного, у тому числі колективної провини. Подібні погляди — наслідок посттравматичного синдрому.

— Тобі ставии запитання: «Чий Крим?»

— Мені таких питань тут чомусь не ставлять — напевно, знають, що почують. Як взагалі можна відповідати на це запитання? Сказати: «Крим наш» — нерозумно, сказати: «Крим ваш» — улесливо, сказати: «Крим мій», як каже Марія Василівна Розанова, — це не відповідь. Це питання в дусі «перестали ви вже пити коньяк вранці?», відповіді на нього бути не може. Подібні запитання задають не для того, щоб отримати відповідь, а для того, щоб зрозуміти, за що можна труїти того, хто відповідає.

— Твій останній роман «Винищувач» одні вважали черговий наклепом на радянський лад, а інші — черговим його виправданням.

— Значить, хороший роман вийшов. Свого часу була пародія на «Орфографію», там мій герой Ять ішов по вулиці, у нього зліва кидали огризки, праворуч кидали огризки, і Ять завдяки цьому розумів, що йде в правильному напрямку.

— В очах умовних лібералів твій головний порок — симпатія до СРСР. Він тобі дійсно подобається?

— Ну яка вона здатна бути до СРСР? Це антипатія до нинішньої Росії. Так, я говорю, що тоді в багатьох відношеннях було краще, що існували якісь правила та консенсуси, що суспільство було набагато резистентніше до нацизму та до будь-якого роду пропаганди, що телевізор апріорі вважався рупором брехні. Зараз ситуація набагато гірша. Протягом 1990-х у Росії знищувалася інтелігенція, я тоді писав про це в журналі «Вогник», у статті «Геноцид». Ще у мене була стаття «Прощай, шпана Преображенська», яку ніхто не надрукував. Там я говорив про те, що інтелігенція в Росії була змінена шпаною — у третьому поколінні це ті, хто до комісарів вже ніякого відношення не мав. Це були непогані люди, я серед них виріс — я ж і сам інтелігент у другому поколінні. Я виховувався на кухні в матері, а бували на цій кухні дуже різні люди. Були православні дисиденти — журнал Московської Патріархії я вперше побачив у семирічному віці. Були ті, хто випускав «Хроніку поточних подій», самвидав у будинку не перекладався. Цей прошарок була ширший, ніж зараз, тому в Радянського Союзу були шляхи розвитку. А в сьогоднішньої Росії я їх не бачу.

— Хто з російських письменників, на твій погляд, найкраще зобразив нинішню Росію?

— Поки ніхто, тому що існує табу на обговорення деяких питань. Але якщо брати саме стан, а не осмислення, то, напевно, Олексій Сальников у романі «Петрови в грипі». Те, що Петрови зараз у грипі та навіть і ковіді, абсолютно очевидно. Зобразив він — не осмислив поки ніхто. Особисто я цим займатися не буду — нема чого осмислювати давно передбачений тупик. У принципі, я все описав у «ЖД», ще в 2005 році. Минуло 16 років — і все збулося: роман виявився не антиутопією, а в певному сенсі повзучим реалізмом.

— Уяви себе пророком. Якою ти бачиш Росію років через двадцять?

— Я бачу приблизно сімдесяті роки XIX століття, тобто масове розчарування в чергових реформах, бурхливе піднесення молодіжного руху, що йде по шляху аж ніяк не мирних перетворень, величезну кількість розчарованої інтелігенції та пристрасне очікування змін настільки радикальних, що відлига видасться дитячою грою. Умовно кажучи, це розчарування в черговому косметичному ремонті. Є інший варіант, із яким я дав би відсотків двадцять. Це короткочасна диктатура радикальних націоналістів, такий собі протофашизм або навіть фашизм, який досить швидко впаде, але встигне нанести країні такі травми, від яких вона вже не оговтається.

— А що буде з Україною?

— Або це буде типова східноєвропейська країна в статусі приблизно Польщі, теж у вічній боротьбі та невлаштованості, в постійному коливанні між ностальгією та прогресом, або її не буде. Звичайно, я б дуже хотів сказати, що це буде лідер Європи і все таке, але що для цього має відбутися з Європою, боюся навіть думати.

— Що тобі в собі доводиться долати?

— Помисливість. Іпохондрію. Мені дано — я сподіваюся, Богом — всі моральні орієнтири, я знаю, що добре, що погано. При цьому сумніваюся та боюся, підозрюю в собі моральні недосконалості та невиліковні хвороби. Пригадується анекдот про альпініста, який, учепившись за кущик, висить над прірвою і волає до Бога. Той йому з небес: «Я тут, з тобою, відпускай руки!» Альпініст на це: «Гей, там хтось ще є?» Загалом, треба б відпустити руки, але я поки не готовий.

— Як же ти справляєшся зі страхом смерті?

— Ніякої смерті немає, я це знав і до отруєння. Досить глибока рефлексія свідчить про те, що наше «я» зникнути не може, нам потім покажуть, що там із ним відбувається. Я там буду, мабуть, книгою на полиці: взяли — заговорив, решту часу в півсні. Що стосується страху хвороби, то це, як і вік, питання особистого вибору. Якщо ти зайнятий чимось дуже важливим, Господь тобі дасть все необхідне. У мене не написані три дуже важливі книги. Поки я їх не напишу, зі мною нічого не трапиться.